Початок нашої розмови був дещо
несподіваним. Анатолій Петрович згадав… 1913 рік. Тоді йшли дощі, був
неврожай, у тому числі на мед. Але царський уряд виділив безплатно цукорусім пасічникамРосійської імперії.Було таке і в Радянському Союзі – певну
кількість цукру безплатно видавали пасічникам. Але не всі із тих людей
займалися бджільництво. Та йдехто із
справжніх пасічників приписував собі
кількість бджолосімей, щоб на дурняк одержати більше дефіцитного тодi продукту.
А питання про кінцевий результат залишалось на останньому плані. Через деякий
час та практика припинилася. Бершадська районна спілка
пасічників – одна з не багатьох в області, яка має чітко організовану
структуру. Вона об’єднує людей, які
думають не лише про власний прибуток, а й про громадський інтерес. Вже багато
років цю організацію очолює Анатолій
ПОТАПЧУК.
- Анатолію Петровичу, чи вигідно
нині займатися пасічництвом? - І так,
і ні. Посудіть самі – якщо торік оптова ціна меду складала в середньому 20
гривень за кілограм соняшникового і 30 гривень – за стільки ж акацієвого, то
цьогоріч –13-14 гривень за різний мед.
А на півдні України ще дешевше. За моїми спостереженнями, оптовики взагалі
хочуть збити ціну до 10 гривень. І це при тому, що середня ціна на цукор нині
7-8 гривень. Тому вигідніше продавати мед на базарах, але не всі це роблять. У нашому
регіоні взятки з вуликів менші порівняно з півднем і сходом, де від сім’ї мають
по 100 і більше кілограмів. А в нас якщо 50 – це вже добре. - Скільки потрібно мати вуликів,
щоб пасіка приносила прибуток? - За
часів Радянського Союзу людина, яка мала до 25 сімей, могла вважатися багатою –
була дуже велика різниця в ціні на мед та інші продукти. А зараз навіть при
наявності кількох десятків сімей деякі люди не можуть звести кінці з кінцями.
Взагалі, про нормальну віддачу варто говорити при наявності не менше сотні
сімей. Зрозуміло, що сам господар не може справитися з таким обсягом роботи,
тому підключається сім’я. Такі пасічники шукають оптових покупців, а ті, хто
має менше, скажімо, десять - двадцять, обмежуються друзями, родичами. І торгівлею
на ринку вроздріб. Пасічники
є різні – в одного є кількасот сімей, в іншого – п’ять. - Недавно відбулися традиційні
збори спілки, в яких взяв участь відомий в Україні пасічник. Це дід Василь Соломка – редактор журналу
«Бджолярський круг», автор цікавих книг та брошур. Про що велася мова на
зібранні? -
Активних членів спілки у нас до тридцяти. І об’єдналися ми не заради виходячи якоїсь
матеріальної зацікавленості чи для розв’язання своїх внутрішніх проблем,а насамперед для того, щоб пропагувати
бджільництво. Бо зараз у нас, на відміну від інших країн, зовсім відсутня пропаганда
меду та бджолопродуктів. Скажіть, чи бачили ви таку рекламу у пресі чи чули по
телебаченню, радіо? А в Німеччині, Ізраїлі, скандинавських країнах така інформація
на телебаченні з’являється не менше п’яти разів на годину… Це соціальна
реклама, на яку не жаліють коштів та ефірно часу, площ на шпальтах газет та
журналів. У нас же набридливо розповідають про сумнівні медпрепарати та
горілчані вироби (при цьому скромно застерігають у титрах, що вони шкідливі), а
про те, що для багатьох людей могло б стати панацеєю, нічичирк. Я вважаю, що у
засобах масової інформації взагалі потрібно було б безплатно подавати соціальну рекламу меду та продуктів
бджільництва. Адже вони ефективніше сприяють лікуванню багатьох захворювань,
ніж антибіотики. Взагалі про це повинна була б подбати держава. Можливо, хтось
навмисне блокує таку цінну для людей інформацію? Не відчуваємо ми і підтримки
(і взагалі будь-якої зацікавленості) влади на місцях. Раніше у кожному районі
був зоотехнік по бджільництву, нині ж галузь поза межами інтересу владних
структур. Дещо роблять самі пасічники для пропаганди, скажімо, той же дід
Василь, розповсюджуючи різні тематичні книжечки. Коли я реалізую мед, то теж це
роблю, безплатно роздаючи такі матеріали. Але цього недостатньо. В Ізраїлі,
наприклад, держава за кожен кілограм меду виплачує пасічникам по сім доларів… Вели пасічники на своїх зборах мову і про проблеми реалізації,
розміщення пасік, механізації, ветеринарії та інше. Скажімо, рекомендації ветслужби
по утриманню бджіл суперечать вимогам законодавства по бджільництву. Як тут
бути? А чи багато людей знають про чудодійні
можливості апітерапії – лікування медом та бджолопродуктами? Можливо,
через те, що ми не обминаємо усіх аспектів галузі, шукаємо оптимальні шляхи
виходу із ситуації, на наші збори постійно приїздять сусіди із Чечельницького
району і навіть з Гайворонського району Кіровоградської області. Я ж намагаюся бувати на різних заходах, які проводяться на загальноукраїнському рівні І завжди інформую колег про те, що там говорилося. Але знову ж
таки, хотілося б, щоб
і представникивлади не обминали наших зібрань. - Анатолію Петровичу, чому
українці споживають так мало меду? - Одні
кажуть, що просто його не люблять. Я бачу у нелюбові багатьох до цього
чудодійного продукту те, що в нас за
останні десятиріччя просто не існувало культури споживання меду. Люди не привчені
до нього. Та й відсутність інформації не сприяє зростанню інтересу до меду..
Колись вважалось: якщо в хаті нема хліба, солі і меду, то в ній живуть зовсім
бідні люди. Мед потрібно споживати у будь-якій формі, у тому числі з чаєм. До
речі, мені імпонує те, як послідовно і переконливо про це пишуть автори
«Вінниччини», матеріали яких друкуються на сторінках «Зцілитель» та «Земля.
Садиба. Господар». Вживання при лікуванні продуктів бджільництва – пилку, прополісу,
маточного молочка тощо – хоч і триває довше, ніж лікування традиційними
антибіотиками, дає стабільніший
результат. До речі, в Америці у 70% замість цукру використовується саме мед. Там він є навіть у
гірчиці. Високо цінується мед в Англії, де кілограм коштує до 50 євро. Люди, які
не вживають меду, збіднюють свій організм. Коли ж схаменутьсяі починають вживати, буває вже пізно… А потім
кажуть, що навіть мед не допоміг. Про
цілющі властивості меду пишеться і говориться дуже багато. Треба тільки
прислухатися до цих порад і дотримуватися їх. Загалом
я з оптимізмом дивлюся в прийдешнє. Адже останнім часом у бджільництво йде все
більше молодих людей, які вчаться не тільки на наших прикладах, а й прагнуть
перейняти досвід тих країн, які є взірцем у веденні галузі – Китаю, Америки,
Аргентини, Росії і т. д. А цеозначає,
що галузь має майбутнє.
ПІСЛЯМОВА ДО
РОЗМОВИ
Анатолія Потапчука я знаю вже
багато років. Раніше він був прекрасним фотохудожником, його роботи друкувалися
в пресі. Він керував фотогуртком. Та вже багато років пасічникує. І колеги незмінно
обирають його керівником районної спілки. Він – член Спілки пасічників України,
входить у гільдію медоварів (до речі, відзначений бронзовою медаллю на конкурсі
питних медів). Щороку до десяти разів бере участь у різноманітних виставках.
Передплачує практично всі галузеві видання, підтримує зв’язки із пасічниками
різних регіонів країни. Пасічництво у Потапчуків – це сімейна справа. Надійними помічниками і
партнерами Анатолія Петровича є дружина Ольга Олександрівна, син В’ячеслав,
донька Оксана, внуки Владислав та Діана. До речі, семикласника Владислава
Анатолій Петрович інколи бере із собою на виставки. Звісно ж, проблем у пасічництві
чимало, і в короткій розмові про всі не згадаєш. Та хотілося б, аби ми всі і
найперше влада прислухалися до думок досвідченого бджоляра. Добре було б, якби
до розмови на цю тему долучилися й інші люди. Бо ж мова йде про здоров’я нації.
