У ці дні наш відомий у наукових та літературних колах земляк Володимир Красiленко відзначає своє 80-річчя!
…Йому пощастило з дитинства – і на батьків, і на вчителів, і на оточення. І на місце народження. Батько, Андрій Іванович, родом з Війтівки, працював у банківській системі. Мати, Дарина Тодосіївна, була звичайною селянкою із Тартака. Народився ж Володимир у Бершаді, деякий час проживав з батьками у Війтівці, тут же закінчив неповну середню школу. Саме сільські, а згодом і бершадські вчителі помітили в хлопцеві здібності до науки, радили їх розвивати. Але ж хлопець не тільки гарно вчився, він ще й чудово грав на різних інструментах, гарно малював, випускав стінгазету.
Всі думали, що "срібний" медаліст вступить до гуманітарного вишу. А він раптом напрочуд легко став студентом Львівського політехнічного інституту. Це пояснюється дуже просто: там зразу надавали гуртожиток, а для хлопця з глибинки це мало неабияке значення.
А далі були диплом з відзнакою, робота асистентом на кафедрі та в науково-дослідному інституті. Згодом у складі так званого "львівського десанту" у складі п’ятдесяти науковців разом з дружиною Надією Петрівною – хіміком - поїхав до Новосибірська, де в тамтешньому відділенні Академії наук СРСР працював науковим співробітником , виконував обов’язки вченого секретаря Інституту автоматики та електрометрії. Захистив дисертацію, активно співпрацював із пресою (правда, членом Спілки журналістів став уже в Україні в 2000 році).
З 1969 року Володимир Андрійович живе і працює у Вінниці, був викладачем, доцентом, деканом ф-ту радіоелектроніки тодішнього політехнічного інституту (зараз Національний технічний університет).
Наукову роботу все життя поєднував із літературною та журналістською творчістю. Перші його віршовані мініатюри з’явилися у 1994 році. Друкувалися у місцевій пресі, а згодом і в журналі "Перець", газеті "Літературна Україна". Та і в нашій районці час від часу друкуються його коротенькі, але дотепні мініатюри.
Він – людина із гострим соціальним поглядом, його виважений, точний гумор, влучна сатира легко сприймаються. Володимир Андрійович – лауреат престижної всеукраїнської премії імені Степана Руданського - її він одержав у 2009 році за збірку сатири і гумору "Помаранчевий синдром". А нинішнього року переміг у конкурсі імені Миколи Лукаша "Шпигачки". Цей конкурс проводила Всеукраїнська громадська організація літературне об’єднання "Кобзар".
Творчій активності Володимира Красіленка можна позаздрити. Наш земляк прагне використати кожну нагоду, щоб побувати на своїй малій батьківщині, провідати могили батьків, зустрітися з читачами, подарувати книги землякам.
Ми щиро вітаємо нашого славного, талановитого земляка з ювілеєм, зичимо здоров’я і всяких гараздів. І сподіваємося, що він подарує своїм читачам ще багато своїх нових творів. А сьогодні пропонуємо читачам нову добірку його дотепних та влучних мініатюр.
Федір ШЕВЧУК.
ЗНАЙОМИЙ ТИП
Серед знайомих і такий у мене є,
На щастя, тип поодинокий:
Він одне око ладен видерти своє,
Аби колезі видерти два ока.
ОСТАННІЙ ЕРУДИТ
- Є, кажуть, восьме диво світу…
- Та знаю, я вам відповім:
Це той з останніх ерудитів,
Що пам’ятає перших сім.
НОСТАЛЬГІЙНЕ
Горе-політики, ну що ви наробили?
Нема у вас ні совісті, ні сраму:
Таку подружню пару розлучили –
Ростова-папу і Одесу-маму.
ЗАГУБЛЕНЕ ЖИТТЯ
Його життя пішло, либонь, коту під хвіст –
Така його безрадісна мозаїка.
В собі убив провладний журналіст
Талановитого прозаїка.
НОВИЙ СТАТУС
Приємно так констатувати,
Як стрімко зріс мій громадянський статус:
Раніше міг почути я частенько:
«Вы забываетесь, товарищ Красиленко!»
А нині я вже у новому вимірі:
«Куди ти прешся, пане Володимире?»
ШТАНИ І ГУДЗИКИ
Нас ощасливлюють вони –
Тузи провладні і місцеві тузики:
Коли дарують нам штани,
Обрізуючи ґудзики.
ОБІЦЯНКИ
З усіх трибун обіцянки звучать,
Що з крашанок нам висидять курчат.
ЩО Ж ВОНО ТАКЕ?...
Чи це підступність сатани,
А чи ментальний ребус,
Що обираєм, барани,
Вовків самі для себе?
ТАК ЗВАНЕ ЖИТТЯ…
Пішли за віком на так званий відпочинок.
Так звану пенсію дали на прожиття.
Так звану дачу обробляєм без упину
В надії на так зване майбуття.
ОРНІТОЛОГІЧНЕ
Того, напевно, дуже мало,
Що нам зозуля накувала.
Тут іще проситься резонно,
Що не накаркала ворона.
|
